Історія
Ілюстрація — картина львівського художника Павла Федіва “Львів. Палац Семенських-Левицьких з подвір’я СШ — 102”, 2009 р.
Усе довкола нас має свою історію. Питання в тому, чи хочемо ми її знати – історію країни, краю, родини ?..
Наш центр — це також велика родина з своєю історією. Розповімо вам кілька наших історій.
Історія перша: історія місця, оскільки все у просторі має своє місце.
Вздовж лінії бастіонних фортифікацій міста Львова, споруджених наприкінці 17 століття за часів коронного гетьмана Станіслава Яблоновського, тягнулася дорога. Ще досі витає у повітрі майже містична легенда, що десь тут, при дорозі мешкали брати-розбійники. Вони без жалю грабували та вбивали одиноких подорожніх. Це переповнило чашу Божого терпіння, і брати були покарані: вони загинули разом із своїм будинком, у який під час бурі влучила блискавка.
На безлюдній дорозі поставали невеликі садиби і з плином часу дорога перетворилася на вулицю Пекарську, окрасою якою у 1849 р. став палац графа Костянтина Сєменського. Син графа Костянтина, Вільгельм Станіслав Семенський (1827-1901), котрий дослужився до звання таємного радника цісарського двору і був членом австрійської Палати панів та кавалером Мальтійського ордену, перебудував палац 1877 року. У 1891-1894 роках палац знову було реконструйовано, і в такому вигляді він зберігся і донині (звичайно без внутрішньої графської розкоші, від якої залишилися лише дві мармурові колони у бальній залі, та метлахська плитка, якою викладено вестибюль). Але це вже сторінки іншої історії.
Спадкоємець графа – Станіслав Костянтин Марія Фелікс (1864-1918) писався вже Семенським-Левицьким, долучивши до батькового ще прізвище матері. Відтоді на фасаді палацу зберігся вензель S.L. Але, як часом трапляється, не цінується надбане предками. Досі витають перекази про те, що нащадки програли свої маєтки на іподромі, палац було втрачено, а його мешканці виїхали у Канаду. У свій час Вільгельм Станіслав Семенський був президентом Галицької комісії з вирощування коней та великим шанувальником цих тварин. Може в цьому є своя іронія?
Саме тоді, палацова будівля “анфіладно-зального типу” піддається переплануванню і перетворюється у навчальний заклад “коридорного типу” (ми вжили термінологію архітекторів).
У 1934 році розпочинається нова історія садиби.
Історія друга: нова історія старого будинку.
1934 рік для керівництва першої Української гімназії був дуже вдалим. Про це писалося, очевидно в друкованій історії закладу, бо копію лише однієї сторінки цього видання маємо у своєму користуванні, де поруч із світлиною палацу та подвір´я читаємо такі рядки:
“Міністерство Р.В. І П.О. По думці внесення Кураторії Л.Ш.О. Рішенням д.6 травня 1934. Ч.11.S. – 3689/34 перенесло гімназію до нового приміщення в будинках гр.С.Сємєнського-Лєвіцького при Пекарській вул., ч.19. Це рішення було під кожним оглядом дуже щасливе й корисне для нашого заведення й молоді: дозволило воно школі діяти у східній частині міста, де нема ніякої загально-освітньої середньої школи. Дало до виключної диспозиції заведення три будинки, широкий соняшний майдан, добре огороджений та замкнений. Це дає змогу забезпечити майно школи, відокремити молодь від небажаних зовнішніх впливів та доцільно вести навчання й виховування учнів. Осібна каплиця поглиблює релігійне виховання, а майдан-грище, затінене деревами й корчами-квітами, туші, рухівня дають цінні естетичні переживання та збагачують гігієнічні умовини школи й здоровля учнів.
Нове приміщення заведення дає змогу кращої розбудови навчання та є черговим етапом розвитку гімназії та ліцею.”
Ці самі слова в однаковому стосунку можна віднести і на адресу теперішніх вихованців школи-інтернату.
Про тих, хто навчався у гімназії, нагадує меморіальна дошка, встановлена у середині 90-их років ХХ століття на фасаді одного з флігелів.
“Тут, у філії Української академічної гімназії, навчався Володимир Щигельський “Бурлака” (1920-1949) — легендарний командир сотні “Ударники-4” Перемиського куреня УПА. Загинув за волю України.”
У ті ж 90-і, на початку становлення української незалежності, навідалися до палацу випускники першої української гімназії. Прийшли два, поважного віку дзядзі, які приїхали з американського континенту, не багато не мало, аж через 60 років! На їхніх обличчях можна було вловити хвилі різних почуттів: через втому прожитих років раптом пробивалися яскраві спалахи юності, яка жила колись тут. Тоді виринали з глибини часу спогади, що, як, і де відбувалося з ними у цих стінах перед 1939 роком, який багатьом перевернув життя у інше русло. Великий жаль відбивався у вицвілих очах, коли колишніми гімназистами вимовлено було фразу про те, що змінилось тут усе до невпізнання.
А нам про ті невідомі часи нагадували хіба що два великі скляні, аптекарського вигляду слоїки, з наліпленими пожовклими наклейками, на яких польською мовою та латиною засвідчено, що це “карпатська плямиста саламандра” і ще хтось. Хоча і цих “довгожителів” палацу після ремонту кабінету наочних посібників десь не стало. Мабуть тому, що їхній час минув, і від цього стає трішечки сумно.
Історія третя: як усе починалося
У 1945 р. після закінчення Великої Вітчизняної Війни зорганізовано допоміжну школу, яка була розташована по вулиці За Збройовнею №3 (тепер Арсенальна). Інтернату при школі не було. У школі навчалося 26 учнів.
У 1947 р. навчальний заклад отримав приміщення славнозвісного палацу графів Семенських-Левицьких по
вул. Пекарській, 19 та назву: Семирічна допоміжна школа-інтернат №102.
З квітня 2016 року у приміщенні палацу графів Семенських-Левицьких по вул. Пекарській, 19 функціонує Навчально-реабілітаційний центр І-ІІ ступенів “Оберіг”.
У серпні 2022 року згідно наказу Управління майном спільної власності Львівської обласної ради назву закладу змінено на Комунальний заклад Львівської обласної ради “Багатопрофільний навчально-реабілітаційний центр “Оберіг”
На даний час проходить інтенсивний розвиток закладу освіти. Зміцнюється матеріально-технічна, науково-методична база. Злагоджено працює адміністрація та педагогічний колектив.